Чим обернулася «ера Пепа» в Манчестер Сіті: тінь підроблених контрактів над усіма трофеями

Десять років домінування Манчестер Сіті раптом набули нового забарвлення: після визнання клубом провини у фінансових махінаціях усі здобутки Пепа Гвардіоли опинилися під знаком питання.

«Ви розумієте, яке питання мені ставите? Чи ви й справді думаєте, що моя робота - відповідати на таке?» - колись кинув Гвардіола журналісту, супроводжуючи слова важкою мовчанкою і погляд, повним осуду. Той момент стався невдовзі після тріумфу Манчестер Сіті над Вотфордом з рахунком 6:0 у фіналі Кубка Англії в травні 2019 року, коли тренер із радісного переможця миттєво перетворився на суворого обвинувача.

У футболі успіх здатний приглушити будь-які інші розмови. Перемога автоматично означає доброчесність, а історію пишуть ті, хто бере requires домашній требл. Принаймні доти, доки це правило не перестає працювати.

Те запитання поставив Роб Гарріс з Associated Press. Суть була проста: у публічному просторі з'явилася інформація, що Роберто Манчіні, один із попередників Гвардіоли на посаді тренера, отримував другу зарплату від Абу-Дабі. Тож чи отримував подібну подвійну виплату сам Пеп?

Ще до завершення питання в розмову втрутився пресофіцер клубу зі словами: «Ми цього не обговорюємо, справді не будемо про це говорити». Простого «ні» вистачило б. Але натомість розмова завершилася ще одним пекельним погляд Гвардіоли - не стільки гнівним, скільки сповненим смутку і розчарування. Хоча, якщо чесно, гніву там теж було достатньо.

Перенесімося у поточний тиждень: мережею шириться відео того самого Роба Гарріса, тепер журналіста Sky News, який і досі з тією ж наполегливістю ставить незручні запитання. Цього разу він звертається до Ферана Соріано, ключової фігури клубу тієї епохи, із тим самим по суті законним питанням, але результат вийшов зовсім інший: «Прем'єр-ліга стверджує, що ви обманювали майже десять років… Чи весь цей успіх, як каже Прем'єр-ліга, базується на фіктивних контрактах?»

У відповідь - жодного гнівного погляду, жодної обуреної пози. «Дякую, дякую», - бурмоче Соріано з виглядом людини, яку застукали за крадіжкою шоколадки на шкільній ярмарці, після чого мовчки і невпевнено залишає кадр.

Сонячне світло і пильна перевірка, як виявляється, й досі лишаються найкращим дезінфектантом. А питання, поставлене у 2019 році, насправді було єдиним, яке варто було задавати в тій залі. Тоді з цим мало хто погоджувався - у соцмережах коментатори писали про «відходи», «упередженість», «національний сором» журналістики. Навіть деякі колеги-журналісти морщили носа, мовляв, яка різниця, якщо клуб щойно виграв требл.

Але виявилось усе з точністю до навпаки. Саме той момент був ідеальним для подібних запитань. Перемога в Кубку тоді стала фактично нечестивою коронацією головного періоду махінацій. Справжній сором у тій залі був масштабним - просто не в особі того, хто запитував.

Історія Манчестер Сіті на цьому етапі настільки масштабна, що про неї важко говорити лаконічно - це цілий діккенсівський мультивсесвіт, переповнений дивацтвами і моментами справжнього шоку. Це не медійна історія - і водночас усе ж таки медійна, бо саме журналістське розслідування і дії хакера Руі Пінту вперше витягли її на поверхню. Тож Гарріс заслуговує на цей момент реабілітації, бо є живим доказом того, наскільки важливо продовжувати ставити запитання - цей той самий Гарріс, який колись у Цюриху розпитував Володимира Путіна про корупцію, а на чемпіонаті світу в Сан-Паулу на бігу врізався у колону стадіону, поспішаючи із ноутбуком, щоб встигнути задати ще одне запитання комусь іншому - людина, настільки занурена в новинний цикл, що навіть залізобетонні конструкції для неї не перешкода.

Варто згадати і Ніка Гарріса, відомого як Sporting Intelligence, який невтомно розслідував цю історію, зазнаючи при цьому незвичної кількості образ, переслідувань і погроз, і тепер має повне право почуватися виправданим - як частина світу, де влада все ще може бути підконтрольна, де навіть «кіт може дивитися на короля». Проте в центрі уваги цієї конкретної розмови перебуває все ж таки інша людина - знову на сцені Пеп Гвардіола, публічне обличчя клубу протягом останнього десятиліття.

Що насправді знав Пеп

Питання про те, що саме знав Гвардіола, виходить далеко за межі суто футбольної спадщини. Воно торкається істинної природи клубу, самої суті елітного футболу і таких базових речей, як правда, видовищність і людська природа. Чи можна вважати захистом саму довіру до слів інших, якщо Гвардіола перебував у ідеальній позиції, щоб ставити власні запитання? Чи взагалі можлива тут якась правдоподібна «непричетність»?

Інша вагома заява Гвардіоли з тих часів з'явилася після того, як Спортивний арбітражний суд скасував дворічну дискваліфікацію Манчестер Сіті з Ліги чемпіонів за серйозне порушення правил фінансового фейр-плей УЄФА.

Ми не порушували правил. Ми грали за тими самими правилами, що й усі клуби Прем'єр-ліги.

Пеп Гвардіола

Тоді ця теза звучала доволі сумнівно, адже ключову роль у тому рішенні зіграв саме строк давності порушень. Як ж ці слова виглядають тепер?

Позиція Гвардіоли й досі зводиться до незмінної віри обіцянкам своїх роботодавців, що підтвердила його перша заява щодо скандалу, зроблена в середу. Тренер каже, що проходитиме цей неприємний період разом із клубом і вболівальниками, як завжди. Але чи були вони насправді «разом»? Бо в самих фанатів Манчестер Сіті тепер накопичилося чимало власних запитань. Більшість з них вірила клубним заявам і покладалася на «незаперечну сукупність доказів». Тій самій папці з «доказами» доведеться продемонструвати справжнісінькі кунг-фу трюки, коли вона врешті з'явиться в апеляційній кімнаті, не кажучи вже про пояснення, де вона була протягом трьох років обміну інформацією.

Запитання чекають і на самого Гвардіолу, причому такі, що зачеплять його особисто. Тренер, який зазвичай не залишається в одному клубі довше трьох-чотирьох років, протримався в Сіті цілих десять, причому 80% цього часу клуб провів під хмарою фіктивних контрактів і безтурботної самовпевненості. Увесь цей час у нього були надзвичайно близькі стосунки з головою клубу Халдуном аль-Мубараком. У недавньому документальному фільмі Prime їх показують, як вони зворушливо перешіптуються, а сам Гвардіола постає найщирішим шукачем правди, самотнім мешканцем «Острова чесності», мало не джедаєм у дизайнерському худі, зі слізьми на очах, коли він говорить про почуття і вічні цінності - наче батько родини за столом на Різдво.

У прощальних панегіриках Гвардіолу незмінно називали найкращим тренером сучасності. Саме він «винайшов» роль для Мессі під Мессі. Саме він переосмислив сам характер гри в Англії. Якщо цей тренер не хороший, тоді хто взагалі хороший? Але з іншого боку, якщо виходити з фактів, маємо лише один логічний висновок: усі трофеї Сіті завойовані за рахунок масштабного системного шахрайства.

У період, охоплений звинуваченнями, чисті трансферні витрати Манчестер Сіті, за даними Transfermarkt, перевищували показники Манчестер Юнайтед, які зайняли друге місце, майже на £400 млн, а Ліверпуля та Арсенала - у п'ять разів. З 2016 по 2018 рік, ключовий етап побудови «супрематії Пепа», клуб суттєво перевищував витрати всіх конкурентів. Після цього Сіті тричі вигравав чемпіонство в останній тур сезону чи з перевагою лише в одне очко. Були й менш помітні деталі - наприклад, додаткові £25 млн, знайдені на підписання Кевіна Де Бройне. Як не бачити зв'язку між успіхом і присвоєними чужими коштами? Ця епоха тепер назавжди залишиться в пам'яті як ера «фіктивного футболу» - трофеї, завойовані з рукою за спиною і великим пальцем на вагах.

Пепу тепер лишається тільки вперто стояти на своєму і йти до кінця - на кону все його професійне життя і репутація.

Ми пройдемо через це разом.

Пеп Гвардіола, заява в середу

Що ж, Пеп, тепер у вас немає іншого вибору. Байдуже, до чого саме цей шлях приведе.

Інші фігуранти цієї історії теж мають відповісти на запитання про те, хто і що знав. Соріано, якого вдруге розпитував Гарріс, був повністю занурений у цю систему з самого початку - це видно з листів, опублікованих Der Spiegel.

Нам потрібно буде боротися з цим і зробити так, щоб це було непомітно.

Феран Соріано, з опублікованого листа

Цікаво, як саме та частина плану виконується зараз.

Минуле самого Соріано вже активно «розбирають» ті, хто шукає закономірності. Варто для чесності зазначити: він працював у Барселоні під час періоду, коли нібито, недоведено і з минулим терміном давності, стався так званий суддівський скандал, але сам до нього причетним чи покараним не був. Він також керував Air Spain у момент її банкрутства, але був повністю звільнений від будь-яких звинувачень. А тепер він пройшов через період у Манчестер Сіті, коли штучно завищені доходи, по суті, поставили клуб на край провалу. Доволі незвичний ланцюг випадковостей, чи не так?

Інші, кому доведеться відповідати на питання, що саме вони знали - або хто просто не стане говорити, бо не хоче спілкуватися з журналістами - це власник клубу шейх Мансур. Тут з'являється додатковий вимір: ідеться про майбутню перевірку його придатності керувати футбольним клубом. Як можливо витрачати стільки сімейних коштів, розподіляти фактично державні контракти, і при цьому не знати, що відбувається насправді?

Але якщо чесно, усі ми фактично знали. Хіба ці фіктивні угоди не були очевидними? Про це свідчила навіть відсутність гнівних заяв на підтримку клубу від незалежних директорів First Abu Dhabi Bank, Etihad Airways, Experience Abu Dhabi, Emirates Palace Hotel в Абу-Дабі, Aldar Properties з Абу-Дабі, Masdar Energy з Абу-Дабі, e& telecoms з Абу-Дабі. Ну ж бо, панове, станьте на захист своїх інвестицій. Мовчить і Dude Wipes - офіційний партнер клубу з виробництва туалетного паперу для чоловіків. Хоча, хто знає, можливо, ми саме входимо у справжню «територію Dude Wipes».

Усі ми знали і про складову спортивного «відбілювання репутації» - про те, що Манчестер Сіті був інструментом м'якої сили держави Абу-Дабі, яку неодноразово звинувачували, хоча вона це завжди заперечувала, у порушеннях прав людини. Безумовно, вболівальники клубу теж це розуміли, принаймні на якомусь рівні. Це було закладено в самому фундаменті - відчуття чогось надзвичайно високого рівня, але водночас дивно холодного.

Джеймс Грем Баллард вигадав термін «смерть афекту» для опису того, як публічні почуття, гнів і тріумф перетворюються на суто комерційний глядацький продукт. У деяких чемпіонських команд є своя хода, свій стиль. А базовою енергетикою Манчестер Сіті завжди був радше постійний жест «V» на знак презирства. Можливо, у цьому ховалося і приховане роздратування - нікому насправді не приємно бути іграшкою на нитці, навіть якщо тебе тримають обережно, а рука ляльковода прихована під столом. До речі, Пеп, ще якісь запитання? Чи зараз не найкращий момент для них?